3.30.2013

Ті, що дивом пережили холокост

"Отже, мене вже везли до табору знищення,
але мені вдалося втекти. Це було диво ".
Ефраїм Кішон,

жидівський гуморист [1].


Від епідемій і поневірянь у нацистських таборах вмирало безліч жидів і нежидів, але це не було систематичною політикою винищення, про що свідчать долі багатьох окремих людей. Прімо Леві пішов у партизани, коли німці вступили до Італії після повалення Муссоліні. Його заарештували. Якби, як учасник Опору, він потрапив у руки армії Муссоліні в Лівії або Албанії, то його б тут же розстріляли або повісили на найближчому дереві. З партизанами німці теж в основному не надто церемонилися, але в цей час вони дуже потребували робочої сили. Тому вони не чіпали Леві, який на допиті оголосив себе жидом, а відправили його на примусові роботи в Освенцім. Леві вижив і пізніше описав свої переживання в книзі "Якщо це - людина".

Якщо дотримуватися схеми, то "чистий жид" і лівий соціаліст австрієць Бенедикт Каутський повинен був неодноразово померти. Сім років провів він у таборах і після війни написав книгу "Диявол і проклятий". Його мати у грудні 1944 року померла в Біркенау у 80 років, після тривалої хвороби. Ув'язненя настільки літніх людей - ганебне, але воно не є жагою знищення: до фрау Каутської приходив лікар, і навряд чи б вона прожила довше на волі, враховуючи жахливі умови кінця 1944 року.

3.29.2013

Єрусалимський синдром

Острів Буян


Я прожив значну частину свого життя в Ізраїлі, цій маленькій близькосхідній державі. Спочатку вона була на периферії, і я писав і боровся з реакцією, що зростала, з місцевим расизмом, з ожилою ненавистю до гоїв. Наші місцеві проблеми аж до недавнього часу мало кого хвилювали, однак нещодавно Ізраїль опинився в центрі світових подій. З причин, що ми обговоримо, виникло сплетіння компрадорських сил у Росії, імперсько-капіталістичних сил в Америці, їхніх союзників у Європі і прихильників апартеїду в Палестині. Тому моя особиста ділянка фронту — боротьба з апартеїдом у Палестині — стала одночасно передовою боротьби з російськими компрадорами та з американським імперіалізмом у його новій модній формі мондіалізму. Це сплетіння сил — незвичайний історичний вузол; розрубавши його, ми покінчимо із сучасним жорстоким капіталізмом. 

Палестина — це острів Буян, де в скриньці зберігається яйце, а в ньому — життя Кощія Безсмертного — того самого капіталізму, з яким ми боролися.

З'явився і метод якомога безболісної і безкровної ліквідації Кощія — установлення демократії в Палестині. Перетворення держави апартеїду на країну рівності і демократії виб'є ґрунт з-під ніг супротивника.

Але на острові Буяні зберігається і запорука духовного життя світу. Росії і Заходу. Адже зв'язок Росії і Палестини є нерозривним. З Палестини прийшло православ'я, яке й нині поєднує Москву і Єрусалим. Частина населення Назарета і Вифлеєма сповідує ту ж віру, що Рязань і Кострома. Москва — спадкоємиця Візантії, Третій Рим — несе важливу історичну місію захисниці православ'я, захисниці всіх православних, де б вони не жили. Про це пам'ятали російські люди в XIX столітті, коли вони складалися по карбованцю і будували у Святій землі храми і школи. Про це пам'ятали і радянські російські люди, що захищали палестинців від ізраїльського повзучого геноциду. Відтоді кожен другий палестинський лікар і кожен другий палестинський священик говорять російською мовою.

Прибічники апартеїду в Палестині поставили перед собою містичне завдання: обрубати коріння християнства. Тому вони беруть в облогу храм Різдва, руйнують стародавні візантійські церкви, спалюють Євангеліє, висилають віруючих християн. Вони організували масовий вихід росіян єврейського походження з Радянського Союзу до Ізраїлю. Організатори збиралися убити одним каменем двох зайців: підірвати Радянський Союз панічною втечею інтелігенції й одночасно зміцнити свою владу у Святій землі. Але їхній розрахунок може вийти їм боком. Недарма спустілі було після вигнання палестинців православні храми Лідди і Яффи знову повні вірних, чимало колишніх росіян знайшли місток, що веде їх до Святої землі духу. Історія не закінчилася, і «на чверть колишній наш народ» може ще відіграти позитивну роль у Палестині, якщо усвідомлює своє братерство з палестинським народом.

3.23.2013

На їх місці я би дуже злякалася

Джейн Гарденер
If I Were Them I’d Be Scared Too. By Jayne Gardener
Я можу зрозуміти єврейських сіоністів, які жахаються ідеї втручання науковців-істориків у вивчення Голокосту. Я маю на увазі, що ніхто з них не хоче фігурувати в цьому питанні як відвертий брехун. Або як дурень, якого втягнули у 62-річну брехню, не дивлячись на все сильніші докази неправдивості поширюваної ними інформації про долю євреїв під час другої світової війни. Виявилося, що більшість того, про що вони нам розповідали, було неправдою, а факти були перекручені до невпізнання.
Вони самі вже відмовилися від своїх найбільш неймовірних тверджень за ці всі роки. Наприклад, про кількість загиблих. Спочатку стверджували, що в одному лише Освенцімі (Аушвіці) загинуло 9 мільйонів, згодом ця цифра була переглянута та з кінця війни постійно змінювалася. Згодом музей в Освенцімі зменшив кількість загиблих з 4-ох до 1,5 мільйонів, та за довідками Червоного Хреста навіть ця цифра є перебільшеною. Не будемо навіть здогадуватись, як можна зменшити на два з половиною мільйони жертв Освенціму, проте й далі мати загальну суму в 6 мільйонів загиблих. Навіть першокласник зрозуміє, що математика тут не працює.
Під час одного з судових засідань проти пана Ернста Цюнделя, пан Цюндель та його адвокати примусили Червоний хрест представити дані організації щодо обліку загиблих. Червоний хрест представив документ про те, що кількість померлих по всіх таборах склала 272 тисячі. Без сумніву, людська смерть від тифу, голоду та інших причин є поганою справою. Але коли війна наближалася до кінця і німецькі транспортні комунікації були знищені бомбардуваннями союзних військ, це унеможливило забезпечення продовольством. В результаті загинуло багато цивільного населення Німеччини, а що вже казати за ув’язнених у концтаборах.

Інтерв’ю з Даріушем Ратайчаком


Інтерв’ю з відомим польським істориком-ревізіоністом, яке він дав Radio Rodzina в Вроцлаві 2003 року. Як відомо, розкладене тіло Даріуша Ратайчака було знайдене 11 червня 2010 року в власній машині недалеко від його родинного міста в Нижній Сілезії. Це інтерв’ю дасть можливість ближче познайомитися з цією непересічною та цікавою людиною, віку якій вкоротила польська демоліберальна система.
Януш Телейко: Сьогоднішнім гостем на Radio Rodzina є доктор Даріуш Ратайчак. Сердечно вітаю, благослови Боже.
Даріуш Ратайчак: Благослови Боже.
Я. Телейко: Пане Даріуше, чи історик може свідомо говорити неправду?
Д. Ратайчак: Ні, абсолютно не може. Це є неприйнятно. Головною метою діяльності історика є наближення до правди, пошук правди. По суті правда є єдиним приятелем історика. Звичайно, історик може помилятися, може робити помилки і часто так є. Я скажу щиро: я імовірно також дуже часто не маю рації, роблю помилки – що ж, я є лише людиною – завжди однак я прагну наближатися до правди. Історик і правда повинні бути одним цілим. Історик повинен бути заражений правдою, заражений прагненням до правди. Історик, котрий свідомо подає неправду, є по суті пропагандистом. Нажаль це явище ми спостерігаємо також в сьогоднішній «демократичний час». Звичайно, не лише в Польщі, але нехай вона буде підставою нашої розмови, згідно з максимою «ближча сорочка до тіла...» Чому так діється? Та тому, що постійно – це стосується перш за все всіх «третьорічпосполитих» істориків, котрі займаються новітньою історією – історія є просякнута політикою. Підозрюю навіть, що вона надалі виконує роль науки допоміжної політики, що, кажучи прямо, є залежною від поточних інтересів керуючих прошарків. І цей стан справ гідний співчуття, оскільки ніби ми живемо в вільній країні. Якимось чином це має зв’язок з тією жахливою соціалістично-прогресивною цензурою (назвімо це політкоректністю), котра змінила після 1989 року цензуру реального соціалізму, комунізму, марксизму, чи як його там називали. Після 1989 року багато істориків впало з «комуністичного дощу» під «політкоректний жолоб», але це також цензура. Інша справа, що прийшло їм це з легкістю. Брехали при «комуні», брешуть і тепер. Нікого не хочу образити, але це є люди з ментальністю кельнера. Я їх називаю прямо: «шавки». Очевидно, що функціонують вони лише тому, що після 1989 року не проведено здорової верифікації в усіх вищих навчальних закладах. А зрештою – де її так насправді проведено?!

"Голокост" — жидівське шахрайство

"Так, які огидні справи їх!... 
3а це Бог обурився на них 
і вони назавжди
залишаться під карою".
Коран, 5:83

У промові з нагоди призначення його губернатором України, виголошеній у вересні 1941 р., Кох сказав: "Панове! Я відомий як брутальна собака. Тому й призначений рейхкомісаром України. Наше завдання – вимотати з України все багатство... Коли ж ми виграємо війну, тоді я зроблю сіканці з українців, поляків та інших, що тут живуть".

Як бачимо, Кох говорив про Українців, поляків, але чомусь не назвав жидів, яких німці немов би масово винищували. Дивно, чи не так? Насправді дивуватися немає чому. "Масові вбивства жидів під час Другої світової війни" — одна з найбільших фальсифікацій під час, та вже після війни. Рейхкомісар Кох не назвав жидів як об'єкту знищення це випадково. Адже на той час вони практично всі повтікали з Русі-України. Окрім того, Гітлер та націонал-соціалісти боролися перш за все з ненависним комунізмом, який становив неабияку загрозу цивілізації. Щоправда, головними функціонерами комунізму були таки жиди, але на нижчих ланках управління було немало виродків із середовища корінного населення. Якщо на захопленій території до рук фашистів потрапляв комуніст, то його розстрілювали, не питаючи, хто він за походженням. А через те, що всі жиди були або комуністами, або носіями комуністичних ідей, то й виходило, що відстрілюючи носіїв юдонацизму, фашисти немов би вимордовують жидів. Звичайно, жиди гинули і на фронтах, де їх була мізерна кількість, і під час бомбардувань, і в концтаборах, але загалом у відсотковому відношенні їх загинуло дуже мало порівняно з іншими воюючими народами. Другу світову війну програли всі, і переможці, і переможені. Виграли юдеї, які її планували і спровокували. А 60 мільйонів гоїв загинуло, щоб жиди запанували у світі після війни. За оцінкою історика-жида Міхаеля Вольфсона, під час Другої світової війни загинуло 1 мли. 300 тисяч жидів, а відомого німецького і історика професора Ернста Нольте — 630 тисяч. Кількість жертв у 6 млн., яку раніше називали жиди, нічим не підтверджується і її необхідно віднести на рахунок їхньої невгамовної фантазії (газета "Русский вестник", 4.27-28,1994 р. з посиланнями на газети «Франкфурте альгемайне цайтунг" від 17.8.94 р.; 23.8.94 р. та "Вельт" від 26.2.94 р.). А Швейцарська газета Ді Тат (Die Tat) від 19 січня 1955р., посилаючись на статистику Червоного Хреста про жертви війни, прийшла до висновку, що "число жертв переслідування внаслідок расової чи ідеологічної політики між 1939 та 1945 pp. не перевищує 300 тис, не всі з яких були жидами".

3.17.2013

ПРАВДА ПРО БАБИН ЯР


Тетяна ТУР
Документальне дослідження

Тут знайшли останній притулок сотні тисяч українців — жертви голодоморів і терору ЧК-НКВД. Поширена нині вигадка про Бабин Яр була створена комуністичною пропагандою для приховання цього злочину. А в 1941 р. тут сталася «найбільша трагедія за всю історію єврейства»: «Німці зігнали тисячі жидів до тієї частини православного кладовища, яку тоді ще не використовували, наказали роздягтися догола тим, хто добровільно не хотів віддати коштовностей. У тому страшному місці випороли все золото з їхнього одягу та забрали коштовності з клунків. Після того їх вивезли з Києва».
Впродовж півстоліття Бабин Яр набув сумної слави «найбільшої трагедії за всю історію жидівства». Це сприймалося скрізь як незаперечна істина. Сьогодні, здається, віра в це похитнулася як і в Україні, і в цілому світі.
Дивним виглядає те, що «червоні слідопити» радянської доби, які обстежили майже кожен куточок української землі, старанно обминали Бабин Яр, де знайшли останній притулок сотні тисяч українців — жертви голодоморів і терору ЧК-НКВД. З відомих причин це старанно приховувалось і замовчувалось.
Однак правду про страшну історію Бабиного Яру приховувати вічно не вдалося. Останнім часом українські й американські дослідження піднімають завісу над таємницями Бабиного Яру. Це не просто свідчення «очевидців» і «вцілілих», а дані прискіпливого аналізу аерофотознімків і документів в архівах Києва, Львова, Харкова, Берліна, Варшави, Лондона, Вашингтона, Нью-Йорка, Сан-Франциско та інших міст.
Цей матеріал — про те, що насправді було в Бабиному Яру. Тепер ледь не всі думають, що історія «винищення» жидів у Бабиному Яру почалася у вересні-жовтні 1941 року. Насправді НКВД розпочав цю історію після того, як німці влітку 1943 року розкрили могили 10 тис. жертв ЧК-НКВД у Вінниці, а закінчив — після визволення Києва наприкінці 1943 року. Радянський полковник-прокурор жид О.Смірнов порушив питання Бабиного Яру на Нюрнберзькому процесі. Одначе його докази були такі непереконливі, що судді, переважно американські жиди, зокрема Муррі Берніс і Давид Маркус, потрактували справу Бабиного Яру як другорядну, а західна преса зовсім не завважила її. Однак тепер усе бачиться інакше. Бабин Яр намагаються зробити місцем чи не найбільшої трагедії жидів. Прослідкуймо, як до того дійшло, і відділимо зерно від полови.

3.11.2013

Бабин Яр: критичні питання та коментарі

Герберт Тідеманн

«Мужність означає вжиття заходів 
заради істини і проголошення її!»
Жан Жорес

1. Преамбула

Тема "Бабин Яр" бентежить з багатьох причин. Тому для загального огляду коротко окреслимо основні проблеми: 
1.      Масові вбивства в Бабиному Яру відбулися майже за чотири місяці до конференції в Ванзеє, де нібито вперше були заплановані вбивства.
2.      В різних джерелах широкі розбіжності між стверджуваними датами цього вбивства.
3.      Залежно від джерела, кількість жертв відрізняється на два порядки.
4.      Припускається велика кількість різних методів і знарядь вбивства.
5.      Також відсутня єдина думка щодо місця уявних вбивств.
6.      Свідки або повідомлення надають вкрай суперечливі відомості щодо інших обставин того що сталося.
7.      Число стверджуваних жертв значно перевищує число жидів, що залишилися в Києві після радянської евакуації.
8.      Досі не проведена судово-медична експертиза місця і знаряддя вбивства. Не здійснено жодної спроби встановити і забезпечити хоч якісь докази.
9.      Також видається дивним, що совєти використовували як звалище для спалювання міського сміття місце, де заклятий ворог нібито вбив безліч безневинних людей під час «Великої Вітчизняної війни».
10.    І, нарешті, твердження про масові вбивства спростовані аерофотозйомками воєнних часів.
Для дослідження вищезазначених проблем ми будемо використовувати стандартні наукові методології. Після вступної інформації, яка полегшить спільне розуміння теми, окремими розділами будуть представлені перші повідомлення, свідчення очевидців, інші джерела; також будуть обговорені конкретні питання, що виникають з контексту. Окремий розділ присвячений основним питанням [1].

2. Вступ

Із взяттям німцями 19 вересня 1941 р. Києва безлади в місті не припинилися. Після вступу німецьких військ, в Києві «потужні вибухи відбувалися один за іншим». [2] 24 вересня був висаджений в повітря готель "Континенталь" разом із штабом польової комендатури 6-ї армії. 25 вересня місце охопили пожежі, повністю запалав Хрещатик. Заздалегідь встановленими мінами були знищені майже всі громадські будівлі після розташування там німецьких військ, котрі внаслідок вибухів зазнали значних втрат2. Наприкінці вересня були знайдені радянські мапи з місцями установки радіокерованих мін, де були позначені близько 50 підготовлених для підривання об'єктів. Також виявлено величезну кількість мін, вибухових речовин і "коктейлів Молотова".
Значну частину центру міста було спалено і близько 50000 осіб залишились безхатченками. Сотні німецьких солдат загинули при гасінні пожеж. В місті перебувало чимало надісланих совєтами організованих диверсантів і партизанів - Київ залишався полем бою. 
Згідно з представленим Міжнародному військовому трибуналу (МВТ) документом, що має досить підозріле походження, в Києві начебто заарештували всіх жидів і 33 771 з них знищили 29 і 30 вересня - помстившись таким чином за "підпал" [3].
До евакуації в Києві жило близько 175 000 [4] або навіть всього 160 тисяч [5] жидів. Проте, Звіт айнзатцгрупи про події № 106 від 7 жовтня 1941 року, стверджує:
"Вважається, що число жидів становить 300000 [...]." [6] 
28 вересня 1941 нібито за допомогою плакатів жидам наказали [7] взяти своє майно і зібратися наступного дня 29 вересня на певному розі вулиць. Звідти вони начебто повинні були йти до Бабиного Яру, що на північно-західній околиці Києва.
"Бабин Яр" перекладається приблизно як «яруга старих жінок». Втім, це не яруга, а, скоріше, розгалужена система яруг від ерозії грунту - від 10 до 900 м в поперечнику і від нуля до приблизно 30 метрів глибини.
Західна ділянка цього комплексу яруг сягала максимальної ширини 25 м і глибини - 10 м. Східною частиною, що довжиною близько 400 м і шириною не більше 10 м, яр зі сходу на 60 м наближався до жидівського цвинтаря, який мав розмір приблизно 400 х 300 м. Найширша яруга знаходилася приблизно в 400 м далі на захід.
З півдня від жидівського цвинтаря знаходиться вулиця Мельникова, а на південному сході розташований великий військовий табір, який вже відображається на фотографії з повітря, датованої 17 травня 1939 року. [8] Не лише яруга біля жидівського кладовища, але й вся місцевість з широкими яругами називалася Бабин Яр. Стверджують, що 29 і 30 вересня 1941 року незліченне число жертв - більшість з яких жиди - були вбиті там. Втім, щодо цього інциденту ніхто не потурбувався про підтвердження різних звинувачень і показань свідків за допомогою детальної судово-медичної експертизи. Тому потрібен об'єктивний аналіз.

3.10.2013

Що сталося у Бабиному Яру?

Факти проти міфу

Пам'ять про "різанину" жидів в Бабиному Яру є болючою для всіх політиків. Але існує безліч доказів того, що вона ніколи не траплялася. Повітряна розвідка та фотографії, зроблені до і під час Другої світової війни, показують масові поховання жертв радянської ЧК/НКВД, але відсутні масові поховання жидів.

Що робити, якщо у вересні 1941 року взагалі нічого не трапилося в пригороді Києва, називаному Бабиним Яром? Відповідно до офіційної версії, тоді, 250 тисяч київських жидів були вбиті і зариті німцями в яру Бабиного Яру. Дані аерофотозйомки, виявлені в Національному Архіві США, говорять про те, що це умисна брехня. У лютому 1996 року український суд викинув на смітник обвинувачення, пред'явлені українськими жидами проти Володимира Кательницького, голови Братства Святого Андрія у Києві, й Є. Мусієнко, видавця "Київських Вечірніх Новин", що поставили під великий сумнів офіційну версію Бабиного Яру. Після цього, "Київські Вечірні Новини", у номері за 19 березня 1996 року, опублікували повну історію фальшивого Бабиного Яру на чотирьох сторінках. Що як завжди вражає, так це масштаби фальсифікації і брехні, оскільки, у дійсності, ніякого масового убивства не було в містечку Бабин Яр за весь період німецької окупації. Яр Бабиного Яру не використовувався німцями для масового поховання жидів.

Освенцім: міфи і факти

Інститут ревізії історії

Марк Вебер


Майже кожен чув про Освенцім (на Заході Освенцім називається Аушвіц - прим. перекл.) - німецький концентраційний табір 2-ї Світової війни, де, як стверджується, у газових камерах були винищені безліч ув'язнених - здебільшого жидів. В широко поширеній думці Освенцім виображується найжахливішим нацистським винищувальним центром. Проте страшна репутація табору не відповідає фактам.

Вчені не згодні з голокостною історією

На здивування багатьох все більше і більше істориків і інженерів піддають сумніву загальновизнану історію  Освенціма. Ці вчені-«ревізіоністи» не заперечують той факт, що велику кількість жидів було депортовано в цей табір, або що багато хто помер там, особливо від висипного тифу та інших хвороб. Водночас вони представляють переконливі свідчення, які доводять, що  Освенцім не був винищувальним центром і, що історії про масові вбивства в "газових камерах" є міфом. 

Табори  Освенціма

Табірний комплекс  Освенцім був створений в 1940 році в центрально-південній частині Польщі. Між 1942 і серединою 1944 років туди було депортовано багато жидів.
Головний табір був відомий як  Освенцім I. Біркенау або  Освенцім II був нібито головним винищувальним центром, а Моновіц або  Освенцім III був великим промисловим центром з виробництва бензину з вугілля. Крім того, до них примикали десятки таборів меншого розміру, що працювали на військову економіку.

Прийдешнє падіння ідола

«Одного разу президент Лінкольн сказав:
"Можна якийсь час обманювати всіх,
частину людей можна обманювати весь час,
але не можна всіх дурити весь час"
Нашим фахівцям з пропаганди
слід над цим задуматись».
Наум Голдман. Жидівський парадокс.

Зрозуміло, кому потрібна брехня і хто зацікавлений у тому, щоб якомога довше відтягувати прихід правди. Але що робити з тими, хто знає або принаймні здогадується, що нас обманюють, і, незважаючи на це, мовчить, хоча не зацікавлений у підтримці брехні? Чому вони, хитаючи головою, реагують, не обурюючись, на ревізіонізм, як і необізнані, не намагаючись хоча б зрозуміти аргументацію ревізіоністів?

Людина, яка виросла після 1945 року в західному суспільстві чула про винищення жидів весь час, починаючи з дитинства: в школі, церкві, вдома, від ЗМІ. І не дивно, що будь-який сумнів у голокості здається настільки ж абсурдним, як питання: а чи була Друга світова війна? Одна думка, що могла з'явитися брехня настільки грандіозного масштабу, має спочатку здаватися абсурдом, поки людина не займеться проблемою грунтовно і не піддасть критичному аналізу аргументи ревізіоністів. Після цього логічно мисляча людина неодмінно зробить висновок, що його все життя обманювали. Людина без логіки, познайомившись з експертизою Лейхтера, обчисленнями Сеннінга і роботами Форіссона, Батца, Штегліха, вільна продовжувати вірити в голокост, також як вірити, що один плюс один дорівнює трьом. На жаль, дуже мало людей знають названі праці, але навіть у тих, хто з ними знайомий,  занадто сильно позначається довголітнє промивання мізків. Я згадую одну досить інтелігентну жінку із знанням мов, яка на надіслану їй доповідь Лейхтера відповіла «Психологією фашизму». Незважаючи на весь свій розум ця жінка була не в змозі зрозуміти, що спростувати технічну експертизу можна лише іншою технічною експертизою, а не писаниною душокопальників. У даному випадку релігія протистоїть науці, як в свій час протистояли Лютер і Коперник.

3.09.2013

"З будь-якою брехнею потрібно боротися" - Інтерв'ю з відомим ревізіоністом Юргеном Графом

Представляємо вашій увазі інтерв'ю нашого журналіста з Юргеном Графом - відомим істориком, публіцистом, автором ряду наукових і публіцистичних бестселерів, в яких він розкриває таємні механізми світового порядку і піддає критичному аналізу загальноприйняту концепцію голокосту.

1. Пане Граф, минуло чимало часу після оприлюднення Вашого попереднього публічного інтерв'ю,  проте ви регулярно тішили  читачів своїми новими книгами і ревізіоністськими есе. У своїх роботах від простих історичних досліджень Ви підійшли до вивчення таємних пружин світової політики. Що сьогодні є предметом Вашого наукового інтересу?
На жаль, нині в мене  залишається порівняно мало часу для досліджень, адже  я повинен піклуватися про свою родину, і тому значну частку свого робочого часу я займаюся перекладами (перекладаю німецькою мовою книги і статті з різних мов, переважно з англійської, російської та італійської). У другій половині 2013 року планую написати, якщо мені дозволять обставини, книгу про підґрунтя для вторгнення Третього світу до Європи. Ця масова імміграція не є випадковістю, нею управляють певні кола, які переслідують цим самим суто конкретні цілі. Щоб європейські народи змирилися з тим, що вони поступово стають меншістю у власній країні, потрібно зламати їх повагу до самих себе, зруйнувати їх природні інстинкти. Це відбувається в першу чергу за допомогою брехні про Голокост, у другу чергу за допомогою розпалювання комплексу провини за рабство, колоніалізм і т. д. Все це я хотів би показати в моїй майбутній книзі, безумовно, спираючись на докази з бездоганних і незаперечних джерел.  Втім, щодо аналогічних явищ в США, дуже велику і корисну роботу в цьому плані вже здійснив Кевін Макдональд у своїй чудовій книзі "The Culture of Critique".

3.07.2013

МІФИ ДВАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ: МІФ ПРО «ГОЛОКОСТ»

Глава з книги РОЖЕ ҐАРОДІ 

"ЗАСАДНИЧІ МІФИ ІЗРАЇЛЬСЬКОЇ ПОЛІТИКИ"


«За прикладом божественної обітниці, що міститься в Біблії, геноцид є елементом ідеологічного виправдання створення держави Ізраїль».
Джерело: Том Сєгев  (Tom Segev). Сьомий мільйон, вид. Liana Levi. 1993, с. 588.

Для визначення того, як нацисти поводилися з жидами, часто вживаються три терміни: геноцид, Голокост, Шоа.
Термін «геноцид» має точне значення, виражене у самій його етимології - винищування раси. Для цього потрібно припустити, що існує жидівська «раса», як вважали гітлерівські нацисти і як дотепер вважають ізраїльські керівники.

Чи мав місце в ході війни геноцид жидів?
Термін «геноцид» у всіх словниках має точний сенс. Словник Ларусса, наприклад, дає таке визначення: «Геноцид: методичне винищування етнічної групи шляхом знищення окремих її членів».
Це визначення можна застосувати буквально лише до випадку завоювання Ханаана Ісусом Навином, коли нам говориться про кожне завойоване місто: «жодного не залишилося в живих» (наприклад, Числа XXI, 35).
Таким чином, це слово неправомірно використовувалося в Нюрнберзі, тому що мова не йшла про знищення всього народу, як це було у випадку з «священним винищуванням» амалекітян, ханааніїв і інших народів, про які в книзі Ісуса Навина говориться, що від Еглона до Хеврона він «нікого не залишив, хто вцілів би» (X, 37), а в Хагорі «людей же всіх повбивали мечем так, що винищили всіх їх... не залишили жодної душі» «(XI, 14).
На противагу цьому після 1945 року мав місце бурхливий підйом жидівства (його визначення як «раси» взято з гітлерівського словника) в усьому світі.
Поза всяким сумнівом, жиди були однією з улюблених мішеней Гітлера через його расистську теорію вищості «арійської раси» і систематичного ототожнення ним жидів з комунізмом, що був його головним ворогом (про що свідчать страти тисяч німецьких комуністів, а пізніше, у ході війни, жорстокість Гітлера проти слов'янських бранців). Для цієї амальгами він і винайшов термін «жидобільшовизм».
З часу створення націонал-соціалістичної партії він ставив своєю метою не тільки викорінювання комунізму, але й вигнання всіх жидів, спочатку з Німеччини, а потім із всієї Європи, коли він стане її хазяїном, до того ж самим нелюдським чином: спочатку шляхом еміграції, потім вигнання, а під час війни - шляхом ув’язнення  в концтаборах, спочатку в Німеччині, а потім передбачалася депортація, спочатку на Мадагаскар, який повинен був стати величезним гетто для європейських жидів, а потім на Схід, на окуповані території, насамперед у Польщу, де проводилося знищення слов'ян, жидів, циган, спочатку на примусових роботах на службі воєнної промисловості, потім у результаті жахливих епідемій тифу, про розмах яких свідчить збільшення числа крематоріїв.
Який був страшний баланс цієї озлобленості  гітлерівців проти жертв їхньої політики і расизму?
Друга світова війна забрала 50 мільйонів жертв, з них 17 мільйонів радянських людей і 9 мільйонів німців. Польща, інші окуповані країни Європи, а також мільйони солдат з Африки та Азії, мобілізованих на цю війну, що, як і перша, виникла в результаті суперництва західних держав, дорого заплатили за це своїм життям.
Таким чином, гітлерівське панування було не тільки одним великим погромом - головними і чи не єдиними жертвами якого були жиди, як намагається запевняти пропаганда певного типу. Це була людська катастрофа, яка, на жаль, мала прецедент, тому що Гітлер застосував до білих те, що європейські колонізатори протягом п'яти століть застосовували до «кольорових» - від американських індіанців, 60 мільйонів яких з 80 були знищені (і теж не стільки зброєю, скільки каторжними роботами та епідеміями), до африканців, від десяти до двадцяти мільйонів яких були депортовані в Америку, причому рабовласники отримували одного раба, убивши 10 осіб в ході полювання за неграми, що обійшлося Африці в 100 або 200 мільйонів життів.
Міф, який розповсюджується усім світом сповіщає про «найбільший геноцид в історії», означає для західних колонізаторів віддання  забуття їхніх власних злочинів (геноциду американських індіанців і торгівлі африканськими рабами), для Сталіна - замазування його диких репресій. Для англо-американських керівників - бойні в Дрездені  13 лютого 1945 року, коли в полум'ї від фосфорних бомб за кілька годин загинули 200 000 мирних жителів, без військових підстав, тому що німецька армія відступала на всьому східному фронті під натиском радянських військ, які в січні були вже на Одері. Для США, які скинули на Хіросіму і Нагасакі атомні бомби, після чого «200 000 чоловік загинули, а 150 000 поранених були приречені на більш-менш довге вгасання»
Джерело: Поль-Марі де ля Горце. 1939-1945. Невідома війна. Вид. Фламмаріон, Париж, 1955, с. 535.
Цілі були не військовими, а політичними. Черчілль писав в 1948 році у своїй книзі «Друга світова війна» (том VI):
«Було б невірним припускати, начебто доля Японії була вирішена атомною бомбою».
Американський адмірал Вільям А. Ліхі (William A. Leahy)  у своїй книзі «Я був там» підтверджує: «На мій погляд, використання цієї варварської зброї в Хіросімі і Нагасакі не дуже-те допомогло у війні проти Японії».
І справді, імператор Японії Хірохіто 21 травня 1945 року вже почав переговори з Радянським Союзом (який ще не знаходився в стані війни з Японією) про капітуляцію своєї країни за допомогою свого міністра закордонних справ і радянського посла Якова Маліка. «Принцові Коное було наказано готуватися до поїздки в Москву для прямих переговорів з Молотовим».
Джерело: Поль-Марі де ля Горце (Paul-Marie de la Gorce), цит. тв., с. 532.
«У Вашингтоні добре знали про японські наміри. Агент «Меджик» (Magic) повідомив про переписку міністра закордонних справ з його колегою в Москві» (там же, с. 533).
Переслідувана мета була не військовою, а політичною, як визнав американський міністр авіації Фінлеттер, який пояснив, що застосування атомних бомб мало на меті «нокаутувати Японію до вступу Росії у війну».
Джерело: «Сатерді ревью оф літерейчер», 5 червня 1944 року.
Американський адмірал Ліхі робить висновок (цит. тв): «Застосувавши першими атомну бомбу, ми опустилися до морального рівня середньовічних варварів... ця нова жахлива зброя нецивілізованої війни, це сучасне варварство, негідне християн»
Таким чином, для всіх цих керівників, якби справжній Міжнародний трибунал, складений із представників нейтральних країн, посадив їх на лаву військових злочинців поруч із Герінгом і його бандою, у всіх цих «газових камерах», «геноцидах»  і «Голокостах» виявилося б алібі для виправдання їхніх власних злочинів проти людяності.
Американський історик Олбрайт, який був директором Американської школи східних досліджень, пише у своїй узагальнюючій праці «Від кам'яного віку до християнства. Монотеїзм і його еволюція» (французький переклад - Вид. Пайо, 1951) після того, як він виправдав «священне винищування», зроблене Ісусом Навином у ході його вторгнення до Ханаану (с. 205): «Ми, американці, можливо, маємо менше прав судити ізраїльтян, тому що ми винищили тисячі «індіанців у всіх куточках нашої величезної країни і зібрали тих хто залишився у великі концтабори».
Термін «Голокост», застосовуваний до однойменної драми з 70-х років після появи книги Елі Візеля «Ніч» (1958) і став особливо популярним після виходу фільму з такою ж назвою, ще більше висловлює бажання зробити злочини, скоєні проти жидів, винятковою подією, яку не можна й порівнювати ні із загибеллю інших жертв нацизму, ні з яким-небудь іншим злочином в історії, тому що стражданням і смерті надається сакральний характер. Універсальний словник Ларусса (2 том, Париж, 1969, с. 772) визначає Голокост так: «Жертвопринесення в жидів, за якого жертва повністю пожиралася вогнем».
Мучеництво жидів, таким чином, ставало непорівнянним ні з яким іншим - завдяки своєму жертовному характеру воно включалося в божественний план як розп'яття Христа в християнській теології, знаменуючи собою початок нової епохи. Це дозволило одному рабинові сказати: «Створення держави Ізраїль - це відповідь Бога на Голокост».
Щоб Голокост дійсно мав сакральний характер, необхідно, щоб це було:
- повне знищення;
- спалення.
а)  Повне знищення. Для цього потрібно, щоб передбачалося «остаточне вирішення» жидівського питання, що представляло собою знищення. Але, повторю, ніколи не вдалося представити жодного тексту, який доводив що під «остаточним вирішенням» жидівського питання мали на увазі знищення.
Антисемітизм Гітлера, починаючи з його перших виступів, був пов'язаний з боротьбою проти більшовизму (він постійно вживав вислів « жидобільшовизм»); перші концтабори, які він побудував, призначалися для німецьких комуністів, тисячі з яких загинули в них, включаючи їхнього вождя Тельмана.
Що стосується жидiв, то він пред'являв їм самі суперечливі обвинувачення: спочатку, що вони були - як він говорив - самими активними діячами більшовицької революції (Троцький, Зинов'єв, Камєнєв і ін.); у той же час, на його думку, капіталістами і головними експлуататорами німецького народу.
Він мав намір, після ліквідації комуністичного руху і підготовки експансії Німеччини на Схід за прикладом тевтонських лицарів розгромити Радянський Союз, що було з початку і до кінця його кар'єри його головною, маніакальною ідеєю, яка проявлялося в часи його могутності в жорстокості по відношенню до слов'янських (польських і російських) полонених. Він створив навіть під час війни проти СРСР «айнзатцкоманди», тобто загони, спеціально призначені для боротьби проти радянських партизанів і знищення їхніх політичних комісарів, у тому числі й полонених. Серед них було багато геройських жидів, які загинули разом з їхніми слов'янськими соратниками. (Це доводить облудність пропаганди про «радянський антисемітизм»: не можна ж одночасно стверджувати, що в СРСР жидів видаляли із усіх важливих посад і що жиди становили більшість «політичних комісарів» партизан, яких айнзатцкомандам було наказано вбивати. Чи можна уявити, що керувати діями партизанів за лінією фронту (де легко було дезертирувати і вступити в співробітництво з ворогом) доручили жидам, яким не довіряли?).
Що стосується маси німецьких, а потім і європейських жидів, коли Гітлер став хазяїном континенту, те однієї із самих жахливіших ідей нацистів було очищення Німеччини, а потім і Європи від жидів.
Гітлер діяв поетапно.
- На першому етапі була організована їхня еміграція на умовах, що дозволяли пограбувати самих багатих. (Ми вже бачили, що сіоністські керівники Хаавари брали активну участь у цій оборудці, обіцяючи натомість перешкодити бойкоту гітлерівської Німеччини і не брати участі в антифашистському русі).
- Другим етапом було просте вигнання відповідно до проекту висилки всіх до всесвітнього гетто. Після капітуляції Франції для цієї мети намічався острів Мадагаскар, що повинен був перейти під німецький контроль після відшкодування Францією збитків давнім французьким поселенцям. Цей проект був залишений не стільки через мовчазний опір французів, скільки через великий тоннаж кораблів, необхідних дnя цієї операції, що Німеччина під час війни не могла собі дозволити.
- Гітлерівська окупація Східної Європи, особливо Польщі, уможливила «остаточне вирішення»: очищення Європи від євреїв і їхню масову депортацію до зовнішніх таборів. Там вони зазнали найжорстокіших  страждань, не лише таких саме, як і все цивільне населення у воєнний час - бомбування, голод, злидні всіх видів, згубні для самих слабких пересування при евакуації - але й каторжної праці в самих нелюдських умовах заради німецьких військових зусиль (Освенцім-Біркенау був, наприклад, важливим центром хімічного виробництва фірми Фарбен Индастрі). Нарешті, епідемії, особливо тиф, спричиняли величезні спустошення серед населення концтаборів, яке страждало від недоїдання та виснаження.
Утім чи потрібно вдаватися до інших методів, щоб пояснити величезну смертність жертв такого поводження і безмірно перебільшувати їхнє число ризикуючи потім опинитися перед необхідністю його зниження?
Адже довелося замінити напис у Освенцімі-Біркенау і зменшити число загиблих із чотирьох до одного мільйону.
Довелося замінити напис на «газовій камері» у Дахау і уточнити, що вона ніколи не діяла.
Довелося замінити напис на зимовому велодромі в Парижу і указати, що сюди були зігнані 8160 євреїв, а не 30.000, як було зазначено на попередній дошці, яку прибрали.
Джерело: Ле Монд. 18 липня 1990 року.
Чи потрібно, щоб підтримати за всяку ціну свою винятковість за рахунок Голокосту (жертовного знищення у вогні), роз'ятрювати примару «газових камер»?
В 1980 році унікальний характер убивства євреїв уперше поставив під сумнів відомий журналіст Боаз Еврон:
«Саме собою зрозуміло, кожного іменитого гостя ведуть в обов'язковому порядку в Яд ва-Шем, щоб він краще усвідомив почуття провини, якого від нього чекають». 
«Вважаючи, що світ нас ненавидить і переслідує, ми увірували, що це звільняє нас від необхідності нести відповідальність за свої дії стосовно нього».
Параноїдальна ізоляція від іншого світу та його законів може спонукати деяких жидів ставитися до нежидів як до недолюдин, змагаючись у цьому з расизмом нацистів. Еврон застеріг проти тенденції змішувати ворожість арабів з антисемітизмом нацистів. «Не можна відокремити правлячий клас країни від його політичної пропаганди, тому що вона являє собою частину його реальності. Таким чином, уряди діють у світі міфів і чудовиськ, ними ж самими створеними».
Джерело: Боаз Еврон. «Геноцид: послуга для націй», Ітон 77, № 21, травень-червень 1980, с. 12 та наступні.
Мільйони людей, сумлінність яких безсумнівна, плутають печі крематоріїв та газові камери. У гітлерівських таборах було багато печей крематоріїв - з їхньою допомогою намагалися запобігти поширенню епідемій тифу. Наявність крематоріїв - не є доказом, вони існують у всіх великих містах (у Парижу при цвинтарі Пер-Лашез, у Лондоні, у всіх столицях), і спалення трупів не означає, зрозуміло, бажання винищити населення.
Тому треба було приторочити до печей крематоріїв «газові камери», щоб встановити догму знищення вогнем.
Перша вимога, елементарна для доказу їхнього існування, це знайти наказ, що приписує  цей засіб. Пошукати в архівах, які акуратно складала німецькі влада, - всі вони були захоплені союзниками після поразки Гітлера - бюджети цього підприємства, інструкції, що стосуються будівництва і дії цих камер, одним словом, все, що дозволило б провести експертизу «знаряддя злочину», як при будь-якому звичайному розслідуванні. Нічого цього не було зроблено.
Примітно, що й після того, як було офіційно визнане, що на території колишнього рейху людей не вбивали газом, незважаючи на численні показання «очевидців», той же самий критерій оцінки свідчень як суб'єктивних не застосовується, коли мова йде про табори на Сході, особливо в Польщі, навіть якщо ці «свідчення» викликають обґрунтовані підозри.
Так, Мартін Брозат, який опублікував в 1958 році наче справжній документ щоденник коменданта Освенціма Рудольфа Хесса (Rudolf Höß. Kommandant in Auschwitz - autobiographische Aufzeichnungen von Rudolf Höß. Eingeleitet und kommentiert von Martin Broszat. 1958, Deutsche Verlags-Anstalt, Stuttgart), написав у газету «Ді Цайт» від 19 серпня 1960 року лист, у якому говорилося, що людей не вбивали газом ні в Дахау, ні в якому-небудь іншому таборі в Німеччині в кордонах колишнього рейху.
Мартін Брозат з Мюнхенського інституту сучасної історії писав: 
«Ні в Дахау, ні в Берген-Бельзені, ні в Бухенвальді жидів і інших ув'язнених не вбивали газом» (пан Брозат став в 1972 році директором цього інституту).
Це визнання мало тим важливіше значення, через те що в безлічі «свідчень очевидців» стверджувалося про існування газових камер у цих таборах, а «реконструкція газової камери» в Дахау найбільше вражала відвідувачів, особливо американців.
На Нюрнберзькому процесі сер Харлі Шоукросс 26 липня 1946 року згадав «газові камери не лише в Освенцімі і Треблінці, але й у Дахау» (МВТ, т. 19. с. 4563).
Мізансцена музею в Дахау дозволяє обманювати не тільки тисячі дітей, яких привозять, щоб втовкмачити їм догму про Голокост, але й дорослих, таких як домініканський священик отець Мореллі, що написав в «Землі розпачу» (1947, с. 15):
«Я глянув очима, повними жаху, крізь лиховісне вічко, через яке нацистські кати могли бачити муки нещасних, котрих вбивають газом».
Навіть колишні в'язні Бухенвальда і Дахау дозволили переконати себе легендою, яка ретельно пеститься. Великий французький історик Мішель де Буар, почесний декан факультету в Кане, член Інституту й колишній в'язень Маутхаузена, заявив в 1986 році:
«У монографії про Маутхаузен, яку я випустив в 1954 році, я двічі згадав про газові камери. Тепер прийшов час роздумів - і я запитав себе: а звідки в мене взялося переконання, що в Маутхаузені була газова камера? Не під час мого перебування в цьому таборі, тому що ні я, ні будь-хто інший не підозрювали, що вона може там бути. Значить, я обзавівся цим “багажем” після війни. Потім я помітив, що в моєму тексті, у той час як у більшості моїх тверджень я спираюся на посилання, їх немає, коли мова йде про газові камери».
Джерело: « Уест-Франс», 2 і 3 серпня 1986 року, с. 6.
Жан-Габріель Кон-Бендіт уже написав: 
«Будемо ж боротися за руйнування цих газових камер, які показують туристам у таборах, де, як тепер відомо, їх не було, інакше нам не будуть більше вірити навіть у тих випадках, у яких ми впевнені».
Джерело: «Ліберасьон», 5 березня 1979 року,с. 4
У фільмі, що показували в Нюрнберзі суду та всім обвинувачуваним, була єдина газова камера - у Дахау.

26 серпня 1960 року Брошат від імені Мюнхенського інституту сучасної історії (просіоністської орієнтації) написав у газеті «Ді Цайт»: «Газова камера в Дахау ніколи не була добудована й ніколи не діяла».
З літа 1973 року табличка перед душем пояснює: «Ця газова камера, замаскована під душову, ніколи не працювала» і додає, що ув'язнених, присуджених до отруєння газом, відправляли на Схід.


МІФИ ДВАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ: МІФ ПРО НЮРНБЕРЗЬКЕ ПРАВОСУДДЯ

Глава з книги РОЖЕ ҐАРОДІ 

"ЗАСАДНИЧІ МІФИ ІЗРАЇЛЬСЬКОЇ ПОЛІТИКИ"


«Цей трибунал є продовженням військових зусиль союзних націй».
Джерело: Роберт Джексон, генеральний прокурор США (засідання 26 липня 1946).

8 серпня 1945 року американські, англійські, французькі і радянські керівники зібралися в Лондоні, щоб організувати «переслідування та покарання головних військових злочинців європейських держав Вісі, створивши «Міжнародний військовий трибунал» (стаття 1а).
Ці злочини визначалися в главі II, стаття 6:
1) «Злочини проти миру», інкриміновані тим, хто відповідальний за розв'язання війни.
2) «Військові злочини» - порушення законів і звичаїв війни.
3) «Злочини проти людяності», тобто головним чином, проти цивільного населення.
Впровадження такої юрисдикції вже викликає ряд зауважень.
1. Це не був міжнародний трибунал, тому що в ньому були представлені тільки переможці, отже, розглядалися лише злочини, вчинені переможеними. Як справедливо визнав генеральний прокурор США Роберт Джексон, що головував на засіданні 26 липня 1946 року: «Союзники технічно усе ще перебувають у стані війни з Німеччиною... І як військовий трибунал цей трибунал є продовженням військових зусиль союзних націй».
2. Таким чином, йшлося про надзвичайний трибунал, створення якого являло собою останній акт війни і за своїй суттю виключало всяку відповідальність переможців, насамперед, за розв'язання війни. Свідомо виключалося всяке звернення до першопричини. У Нюрнберзі не ставилося питання про те, чи не сприяв Версальський договір з усіма його наслідками, такими як збільшення числа банкрутств і безробіття, приходу Гітлера до влади схвалене більшістю німецького народу? Наприклад, нав'язавши переможеній Німеччини в 1918 році (право сильного вже тоді вважалося єдиним законом) виплату як репарацій 132 мільярдів золотих марок, коли все національне багатство Німеччини оцінювалося в 260 мільярдів золотих марок? Німецька економіка була зруйнована, а німецький народ доведений до розпачу банкрутствами, знецінюванням грошей і, насамперед, безробіттям, що дозволило Гітлерові прийти до влади, давши йому в руки самі вагомі аргументи та  головне гасло: анулювання Версальського договору з усім його шлейфом убогості й приниження.

3.06.2013

МІФИ ДВАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ: МІФ ПРО СІОНІСТСЬКИЙ АНТИФАШИЗМ

Глава з книги РОЖЕ ҐАРОДІ 

"ЗАСАДНИЧІ МІФИ ІЗРАЇЛЬСЬКОЇ ПОЛІТИКИ"

В 1941 році Іцхак Шамір зробив непрощенний з погляду моралі злочин: він проповідував союз із Гітлером, з нацистською Німеччиною проти Великобританії.
Джерело: Міхель Бар Зохар. Бен-Гуріон: озброєний пророк. Вид. Файяр, Париж, 1966, с. 99.
Коли почалася війна проти Гітлера, майже всі жидівські організації виступили на боці союзників. Деякі з найбільш відомих керівників, наприклад Вейцман, теж зайняли просоюзницьку  позицію, але німецьке сіоністське угруповання, що, насправді, в ту епоху було дуже нечисленним, зробило навпаки і з 1933-го до 1941 року вело політику компромісу і подальшої співпраці з Гітлером. Нацистська влада одночасно з переслідуванням жидів, яких вона спочатку стали виганяти із державних посад, вела діалог з німецькими сіоністськими керівниками та  виявляли прихильність до них, відрізняючи їх від жидів-«інтеграціоністів», яких переслідували.

Звинувачення в співробітництві з гітлерівською владою адресується не величезній більшості жидів (багато жидів боролися проти фашизму із зброєю в руках в Іспанії з 1938-го по 1939 роки в рядах інтернаціональних бригад, у Варшавському гетто створили «Жидівський бойовий комітет» і загинули, борючись), а жорстко організованим меншостям сіоністських керівників, які протягом восьми років (з 1933-го по 1941-й) працювали в союзі з нацистами.

Їхня єдина турбота - створення потужної Жидівської держави і їхній расистський світогляд сприяли тому, що вони зайняли антианглійську, а не антинацистську позицію.

Після війни вони - конкретно Менахем Бегін і Іцхак Шамір стали керівниками першої величини в державі Ізраїль.