6.22.2017

«Міф 22 червня»: український погляд

The liberators of the Western Ukraine. Lvov. 1939. M.Redkin

Дивно, але факт: досі в Україні є політики й журналісти, які вважають, наче для українців Друга світова війна почалася чи то 17 вересня 1939-го, коли Червона армія вирушила у «визвольний похід» на Галичину і Волинь, чи то 22 червня 1941-го, коли «Киев бомбили, нам объявили, что началася война». Ну, а те, що певне число громадян України, попри все, продовжує вірити офіційній російській історичній міфології, ні для кого не таємниця. А ця міфологія стверджує, що СРСР був у 1930-ті роки миролюбною державою, він змушений був задля посилення своєї обороноздатності до необхідного мінімуму та виграшу часу підписати Пакт Молотова-Ріббентропа, але так і не встиг належним чином підготуватися до війни і став 22 червня 1941 року жертвою неспровокованого нападу з боку Німеччини і її союзників.

А як було насправді?
Насправді ж уранці 1 вересня 1939 року німецька авіація піддала жорстоким ударам Львів, Луцьк, Ковель, Сарни та інші міста Волині й Галичини, наслідком чого стала загибель десятків людей, поранення сотень і серйозні руйнування. Саме того дня близько 100 тисяч українців у складі кадрового Війська Польського вогнем зустріли танки й піхоту Вермахту. І саме того дня та наступних ще приблизно стільки ж українців-резервістів – громадян другої Речі Посполитої – одержали повістки до армії. Бо хоч і жилося українцям під владою варшавського уряду, прямо скажемо, не надто добре, але ж військова присяга – справа свята для порядної людини.

І для УРСР мирне життя закінчилося у ті дні: лише у Київській і Харківській військовій окрузі до Червоної армії у перші тижні вересня 1939 року були мобілізовані один мільйон 65 тисяч командирів і бійців. З економіки Радянської України забрали близько 300 тисяч коней, 60 тисяч автомобілів, 10 тисяч тракторів. На режим воєнного часу перейшли залізниці. Був сформований Український фронт на чолі з командармом 1-го рангу Семеном Тимошенком. Іншими словами, війна у вересні 1939 року огорнула всю Україну. І похоронки з полів боїв рушили до українських осель саме тоді.

Спеціальні дослідження стосовно числа загиблих і поранених українців у Війську Польському мені невідомі. Проте приблизну оцінку цієї кількості зробити можна, спираючись на книгу військових істориків Чеслава Гжеляка та Генріка Станьчика «Польська кампанія 1939 року. Початок 2-ї Світової війни» (2005 рік). За їхніми даними, у боях з Вермахтом загинуло близько 63 тисяч солдатів і 3300 офіцерів, 133700 були поранені; майже 400000 вояків потрапило до німецького полону, а 230000 – до радянського. Відтак українців загинуло тоді, найшвидше, від 5 до 7 тисяч, поранено було близько 15 тисяч, і десятки тисяч потрапили у німецький полон. Чималі жертви були і серед цивільного населення західноукраїнських земель. А після вступу Червоної армії 17 вересня на територію Польської держави гинули й українці-червоноармійці. Під час польської кампанії їх загинуло чи померло від ран понад півтисячі. Мало? Для кого мало? Для їхніх матерів чи наречених? Діяли у ті дні й боївкарі ОУН, хоча їх було не надто багато (кілька сотень), – як проти польських, так і проти червоних військ; але на боці Німеччини вони не воювали, намагаючись вести власну політику лінію. Що ж стосується так званого «легіону полковника Сушка», який був сформований Абвером, то він участі ані в боях, ані в акціях проти цивільного населення участі не брав.

Але, оскільки пізніші події розгорнулися не так, як планував «кремлівський горець», період до 22 червня 1941 року назвали «мирним життям».

Але це сталося пізніше, тоді ж у межах цього «мирного життя», 30 листопада 1939 року, СССР – не оголошуючи війну Фінляндії – вдерся на її територію. Зимова війна стала страшною і кривавою – передусім для червоноармійців. Загалом із Київської й Одеської військових округ були перекинуті на північний захід 12 дивізій та частини підсилення. Але Фінляндія так і не стала радянською, Сталіну вдалося лише відірвати від неї деякі території; серед загиблих червоноармійців (досі невідомо, скільки їх було – історики називають цифри в діапазоні від 128 до 340 тисяч, бо точна чисельність військ, що воювали проти Фінляндії, була невідома ані Ворошилову, ані Сталіну – від 800 тисяч до мільйону, що засвідчено матеріалами наради військово-політичного керівництва СРСР навесні 1940 року) було чимало українців; їхнє загальне число оцінюють від 9 тисяч (офіційна цифра, подана за російськими даними) до 40 тисяч (незалежні історики).

Війна з Фінляндією для Червоної армії закінчилася у середині березня 1940 року. Але для українців Друга світова не припинялася: вони воювали з нацизмом у складі польських частин на Західному фронті та французького Іноземного легіону. А кілька десятків офіцерів-українців було розстріляно разом із комбатантами-поляками у Катині та інших подібних місцях…

А Радянський Союз, за офіційною версією, і далі жив «мирним життям». У межах цього «мирного життя» у середині червня 1941-го понад мільйон червоноармійців і десятки тисяч одиниць бойової техніки в ешелонах, на автомобілях і своїм ходом рушили з глибини території СРСР до західного кордону, де вже були розгорнуті численні війська. Сотні тисяч резервістів на місцях базування корпусів та дивізій поповнювали їх, доводячи тим самим кількісний склад з’єднань до чисельності воєнного часу. Завершували формування й навчання, проведені у блискавичному темпі – за місяць, – 10 протитанкових артилерійських бригад резерву Головного командування, особовий склад яких був набраний значною мірою зі студентів (адже потрібне було вміння блискавично і без паперу здійснювати необхідні математичні розрахунки). Оснащення військ новою технікою і перенавчання на неї тривало майже цілодобово, і при цьому тільки йшлося тільки про наступ на захід від кордону – до Берліну, Амстердаму та Парижу.

Ще однією складовою цього «мирного життя» стали тотальні «зачистки» на «визволених» землях; різними формами репресій було охоплено близько 20% населення включених до Союзу західноукраїнських територій. А у травні 1941 року почалися масові депортації з прикордонних областей. На Галичині і Волині вона розпочалася 22 травня, у Чернівецькій й Ізмаїльській областях УРСР – у ніч із 12 на 13 червня. Різні категорії депортованих відправлялися на поселення у Казахську РСР, Комі АРСР, Алтайський і Красноярський краї, Кіровську, Омську і Новосибірську області, у лісові табори системи ҐУЛАҐу і до таборів військовополонених, перед цим «очищених» від польських офіцерів (Козельщанський, Путивльський, Старобєльський і Юхновський).

Загалом на війні у складі різних армій загинуло на полі бою, померло від ран і хвороб, було знищено у радянських і нацистських таборах полонених – до 22 червня 1941 року – до ста тисяч українців. Додайте до цього тисячі загиблих під час бойових дій цивільних та десятки тисяч депортованих у травні-червні 1941 року в ході підготовки Червоної армії до воєнних дій…

Отож – чи справді війна для українців почалася 22 червня 1941 року?
 
Сергій Грабовський

Немає коментарів:

Дописати коментар